atelienormalno

Це був такий світлий день і Женя прийшов помалювати, потусити разом поговорити у майстерні, я тоді писала роботу «Беремицький кінь вночі» вона була вже майже завершена. І я десь на паузу вийшла з майстерні. Повернувшись бачу Женя чорним маркером домальовує на картині ще інших мешканців нашої резиденції, ще тварин і хатинки у яких ми жили. До розповідає цю нашу історію більш детально. Я спочатку відчула обурення, ну як так по моїй роботі ще й маркером зверху… через пару хвиль я помітила що все домальване Женею розташоване на своїх місцях композиційно  і тепер робота закінчена! Шок. Після цього випадку ми почали експериментувати і створювати або разом роботи або «закінчувати один після одного» Так ми працювали рік. І цей час я задавалася питанням чому мені не жаль не боляче коли мою роботу наче псують зверху і в той самий час такий інтерес до того які рішення автор інши й прийме і що додасть. Сміливість Жені вражала. Цей потужний досвід переріс у роздуми, а чи міг би так ще хтось, а саме віддати свою працю на уточнюючі доповнення. Поділитися і стати співавтором і чи кожну хочеться віддати? Чи існує така жадібність до своїх робіт це моє це я зробив не чипай. Не трогай. І чи з усіма можна вдало комбінувати такий метод. Чи ви маєте підходити по характеру або по відчуттю гумору? Десь воно стається природним шляхом. Так само ми спробували і з Ірою. І дійсно її доповнення пейзажів, ми почали саме з них, додавало саме історію хто куди іде і що робить. Зʼявлялися фігури і звірі і новий сенс. Як наче ти відпускаєш свою роботу і зустрічаєш вже нову. І ці експерименти приносили задоволення . Чи можна це назвати методом, кроком, підходом…  або ми кращим чином проявляємся разом. Більш нормально.